65 років тому, 20 жовтня 1951 року, ділянка державної території в 480 кв.км. була передана Польській Республіці на умовах обміну на рівноцінну ділянку в околицях Кристинополя і Сокаля.
Насправді ніхто не хотів вірити, що їх виселять. Цього разу всіх, кількома етапами, але остаточно. Насправді кожен заспокоював себе, що це помилка.
Адже шість років по війні, п’ять років після вигнання з лівобережжя Сяну, чотири роки після наймасовішого вивезення на Сибір.
Хтось почув, як начальник залізничної станції в Устріках кричав, що не вистачає транспорту, а рух ніяк не вдається узгодити зі Львовом. Дикий крик з матюками – але як бальзам на душу! Бо ж нас вже напевно не вивезуть – не стане вагонів у совітів! Сільради писали списки на виселення. Хтось носив сир і масло секретаркам – запишіть нас в останню чергу, бо певно, тоді залишимося, не вивезуть нас… Хтось їхав, але найцінніше закопував біля хати – вернемося і найдемо, чого дарма возитися…
Родину мами вивезли на початку літа. Тато їхав останнім етапом, якраз напередодні остаточного «завішання границі» всередині жовтня. Польські військові допомагали виносити клунки з підводи і пакували до товарного вагону. Ешелон затримали через дівчинку, котра ніяк не могла завернути корову йти в напрямку Устрік, а не додому. Корова доходила до кінця Чорної – і прожогом бігла назад. А дитина крізь сльози щиро раділа, бо думала, що це її шанс лишитися вдома – і дочекатися, коли батьки повернуться до неї. Дочекалася вантажівки з прикордонниками і загоном НКВД.
Останній тур відправлявся без духового оркестру, але крику і плачу було менше, ніж влітку. Моторошна атмосфера безлюдних Устрік і переповнений військовими двох країн вокзал нагадував, що ніщо вже не допоможе. Було сонячно, але холодно.
65 років тому, 20 жовтня 1951 року, ділянка державної території в 480 кв.км. була передана Польській Республіці на умовах обміну на рівноцінну ділянку в околицях Кристинополя і Сокаля. 32 тисячі людей, котрі народилися і жили в горах, були розсіяні по селах півдня – від Роздільної на Одещині до Новоазовська на Донеччині. Мої батьки, котрі жили в різних кінцях містечка Літовищі (Lutowiska), познайомилися вже на Херсонщині.
…Після передачі польській стороні всіх будівель та інфраструктури, разом з уповноваженими з переселення терен покинули залізничники Устянової, Устрік Дол., Берегів та Коростенка. За кілька днів на станціях знову було гамірно – привезли людей із Сокальщини. В Польщі не було такого колгоспно-кріпацького режиму, кожен міг взяти компенсацію за майно і гайнути під Вроцлав чи Катовиці на багатші села – але частина поселялися в горах, щоби ближче було вернутися додому. Також вірили, що помилку виправлять. Так само плакали за своїми рівнинами, як бойки в степах за горами.
Помилку ніхто не виправив. Ніхто не вибачився. Родинні спогади насправді дуже важкі, навіть для нащадків, уже другого і третього покоління.
Але зараз найбільшою помилкою було би про це все забути.
Використана література: джерело