Козаки

Вперше слов’янські козаки з’явилися у 1480-х роках, але тільки з поширенням кріпацтва в середині XVI ст. їх чисельність значно зросла. Тюркське за походженням слово “козак” означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця в суспільстві й населяли безлюдні окраїни. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі, були серед них також міщани, позбавлені сану священики, шукачі пригод із збіднілої знаті. Хоч до козацьких лав вливалися поляки, білоруси, росіяни, молдавани та навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров’я складали українці.

Українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками аж за прикордонні застави Канова та Черкас. На цих землях вони організовували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Згодом у степу засновувалися укріплені табори (січі) з невеликими цілорічними військовими залогами, а для багатьох козакування перетворювалося на постійне заняття. Казаки часто виявляли неповагу до влади, саме тому королівські старости на пограничних землях непокоїлися, спостерігаючи, як зростає кількість озброєних незалежних козаків. Старости ці як члени магнатських родів самі наживалися на казаках, обкладаючи їх чи малими поборами. Вони також знайшли в козаках ідеальних оборонців кордонів від татарських наскоків. У наступні десятиліття інші старости почали активно мобілізувати козаків не лише для оборони, а й для нападів на турків.

Козацький табір

До перших магнатів, що організовували козаків, Дмитро (“Байда”) Вишневецький, канівський староста. Відомо, що у 1553-1554 рр. Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно розташованому за дніпровими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар.

Дмитро Вишневецький (Байда)

Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Незабаром він із своїми козаками організував кілька походів у Крим і навіть мав зухвалість напасти на самих турків-оттоманців. Коли Річ Посполита відмовилася підтримати його хрестовий похід проти мусульман, Вишневецький поїхав у Московію, звідки продовжував наскоки на Крим. Але там він швидко розчарувався і, повернувшись на Україну, втягнувся у молдавські справи. Цей крок виявився для нього фатальним – молдавани підступно передали Вишневецького туркам, які в 1563 р. стратили його в Константинополі. Пам’ять про подвиги Байди зберегли численні українські народні пісні, багато з яких співають і нині.

Запорозька Січ.

Навіть після смерті свого засновника Запорозька Січ продовжувала процвітати. Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг приєднатися до козацького братства. Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими. Запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь, тому що відмовлялися визнати авторитет будь-якого правителя. Взагалі запорожців налічувалося 5-6 тис., із них 10 %, зміняючись, служили січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом. Попри засади братерства та рівності, якими керувалися запорожці, між козацькою старшиною й рядовими козаками (черню) поступово виникли соціально – економічні відмінності та напруженість, які час від часу виливались у завору- шення.

На початок XVII ст. існувало три чітко не розмежованих категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду; запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.

Боротьба проти турків і татар

Спочатку в очах народу мало чим відрізнялися від розбійників і покидьків суспільства. На кінець XVI ст. такий негативний образ козака зазнав змін завдяки тому, що козаки дедалі частіше й зухваліше нападали на татар та їхнього могутнього сюзерена – оттоманських турків. Організовуючи походи на татар, вони мали практичні цілі: відтіснити татар далі від своїх поселень, а захопленою в оттоманських містах здобиччю примножити свої прибутки, а також запорожцям імпонувала здобута в нападах на турків слава. Більшість нападів здійснювалися морем. Із цією метою козаки будували флотилії з 40-80 чайок. Перший наскок на татарські й турецькі укріплення на Чорноморському узбережжі датується 1538 роком, ще до заснування Січі, коли козацька флотилія частково зруйнувала турецьку фортецю Очаків. У наступні роки козаки все частіше організовували такі походи, завойовуючи цим гучну славу, адже в ті часи Оттоманська імперія була наймогутнішою державою світу. Вже у 1595 р. австрійські Габсбурги, що ворогували з турками, послали на Січ свого посла Еріха фон Лясоту для укладання угоди про спільний виступ проти турецьких військ у Молдавії. Встановив контакти із запорожцями й папа римський. Січ діяла так, наче вона була суверенною державою, вступаючи у війни й підтримуючи власні зовнішні стосунки.

Турецький історик XVII ст. Найма зауважує: “Можна стверджувати напевно, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці… Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи, завдяки своїй хоробрості та вправності, в морських боях не мають собі рівних в усьому світі”. Ци слова відносилися до казаків, чії походи сягнули найбільшого розмаху між 1600 та 1620 рр.. Вони спустошили багато турецьких міст, здобули Кафу – ринок рабів у Криму, до того ж поляки не одночасно зазнали страшної поразки від казаків. Усі ці перемоги додавали козакам упевненості у власних силах. У своїх нерідко зухвалих переговорах із поляками козаки почали називати себе оборонцями віри, лицарським братством, борцями за народне благо. Водночас козаки значною мірою серйозно проймалися ідеєю оборони християнства й власного народу. Це нове усвідомлення власного призначення змушувало їх займатися пекучими проблемами внутрішнього життя суспільства.

Национальна революція

Українська національна революція XVII ст. займала важливе місце в ряді Європейських революцій XVI – XVII ст. Перебуваючи в складі Речі Посполитої, Україна не мала жодних шансів на повноцінний політичний та національно-культурний розвиток. Правлячі кола Польщі не визнавали за потрібне надання українським землям хоча б часткової самостійності. Українці цілеспрямовано не допускались до участі в процесі керівництва і розпорядження власними землями, а також до занять наукою, ремеслами, торгівлею тощо. Отже, економічне і політичне життя зосереджувалось в руках іноземців, переважно поляків. Особливо гостре протистояння окреслилось в релігійно-національній сфері. Політика Речі Посполитої відносно православної Церкви була вкінець несприйнятною для етнічного населення України. Прикладались всі можливі зусилля по її ліквідації і впровадження католицизма чи уніатства: закриття православних монастирів і церков, насильницьке навернення до католицизму (уніатства), в той же час будівництво костьолів, жвава діяльність місіонерів католицьких орденів. Дискримінація за релігійною й мовною ознаками в управлінський діяльності, в системі освіти і таке інше, що значно посилювало національне обурення і ненависті до гнобителів. І це почало давати свої плоди. Бродіння серед найбільш свідомих умів революційних ідей, розвиток і становлення козацтва, як виразника національних інтересів,ядра, навколо якого гуртувались невдоволені маси, утворення ним зародків державних інституцій у південному регіоні, і, нарешті, визрівання національно-визвольної боротьби на Європейському континенті в цілому – все це й призвело до того “вибуху”, що сколихнув і привів до боєвої готовності націю, що вже почала занепадати й вироджуватись під гнітом колоніального становища. Отже повалення гнобительської влади було вигідне усім верствам населення: селянству, міщанству, духовенству, козацтву, інтелігенції, що й об’єднались задля спільної мети. А саме: добитися ліквідації національно-релігійного гноблення, побудувати власну незалежну державу, знищити феодальне землеволодіння, кріпацтво й утвердити нову систему соціально- економічних відносин на основі приватної власності і праці вільної людини. Отже, в масах зростала готовність до повстанського виступу, зростало невдоволення й обурення. Але, для справжньго “спалаху” не вистачало лише “іскри” – реального лідера. Розумного й освіченого, що міг би запалити і повести за собою. Їм став Богдан Хмельницький. Саме йому судилось стати тією визначною особою, що змогла згуртувати громадськість і змінити перебіг всієї східноєвропейської історїї, виступив в досить зрілому пя’тдесятирічному віці, змінивши погляди доброго прибічника існуючого ладу на бунтарську невдоволеність і жадобу розправи.

Богдан (Зіновій) Хмельницький народився 27грудня 1595р в родині українського шляхтича Михайла Хмельницького, що служив у польського магната. За цю службу батько отримав хутір Суботів. Він посилае сина на навчання до Ярославської єзуїтської школи, де той одержує добру освіту, навчается іноземних мов. Після закінчення навчання Богдан вступає до війська, разом з батьком бере участь у військових походах, попадає в турецьку неволю, де перебуває два роки. Повертаючись, вступає до реєстрового козацтва, отримує посаду писаря і починає заможне життя. Завдяки добрим взаєминам з урядом стає сотником Чигиринського козацького полку. Але шляхтич Чаплинський зажадав собі маєтку Хмельницького, і ,у відсутність господаря, напав на Суботів,убивши сина Хмельницького. Коли ж численні скарги до суду виявилися марними, Хмельницький вибухнув нестерпним обуренням, образою. Він зрозумів нарешті безправне становище українського населення, через власну образу пережив стан, в якому вже довгий час знаходився його народ. Це сподвигло його залишити рідний Суботів і податись на Запорізьку Січ, де він миттєво зміг згрупувати навколо себе талановитих однодумців. На козацькій раді 1648 р він був обраний гетьманом Війська Запорозького. І, завдяки своєму досвіду і таланту лідера та стратега почав швидко розробляти план дій. Б. Хмельницький умів привертати до себе людей, завойовувати їх довір’я, любов, міг запалити, зачарувати своїми палкими речами. Універсал, з яким він звернувся до українського народу, в якому говорилося про необхідність об’єднання задля спільної мети – боротьби проти польського засилля, був широко підтриманий по всій Україні. Після цього виступи набули грандіозного, всенародного характеру. У 1648 р. Б. Хмельницький укладає договір з Іслам-Гиреєм, згідно з яким на боці козаків виступили 4 тис. татар. Тож із Запоріжжя виступило 9 тис чоловік війська. На зустріч рухалось не менш могутнє польське військо. Хмельницький пішов на переговори і висунув найнеобхідніші вимоги, щоб вирішити питання без військового конфлікту: виведення польського війська з українських земель, ліквідація “управління Речі Посполитої”, надання права самостійно укладати міжнародні договори. Вимоги прийняті не були і відбулась відома битва на Жовтих Водах 16 травня 1648 р. Польське військо було розбите. Поляки не очікували такого повороту обставин і тому були вражені й налякані. Козацькі сили зросли до 15 тис. Повстанці захопили в полон 80 вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів. В той же самий час, коли на півдні збираются юрми повстанців, і Річ посполита втрачає армію й командирів вона втрачає й короля – за час корсунської битви помирає Владислав ІV. Грандіозні перемоги Хмельницького знітили й приголомшили поляків і, в той же час надихнули, й підняли бойовий дух українців. Козаки, міщани й селяни об’єднуются у самостворені полки, і, під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання, або ж пристають до гетьманських. За кілька місяців з України було зметено майже всю польську шляхту, ксьондзів, урядників.

23 вересня 1648р. під Пилявцями, армії зустрілися на бій, під час якого польські полководці зрозуміли свою нездатність і пішли у відступ, але їх військо було знищене дощенту. Це відкрило українцям шлях на захід і вони дійшли переможною ходою аж до Львова, який взяли в облогу, але залишили, не бажаючи руйнувати і отримавши великий відкуп. І через місяць, готуючись до облоги польської фортеці Замостя, Хмельницький отримує і приймає від новообраного короля Яна Казимира пропозицію про перемир’я. Тож в січні 1649 Богдан Хмельницький на чолі переможного війська повертаєтся до Києва, де радісний натовп зустрічає його як героя, що “звільнив свій народ від польського рабства”.

Але Хмельницький розумів, що поляки зовсім не настроєні назавжди розпрощатися з українськими землями. І, насправді, вже навесні 1649 р. поляки пішли в наступ. Сам Ян Казимир на чолі 25-ти тисячного війська рухався з Волині. А через Галичину просувався Я. Вишневецький. Хмельницький, проявив себе як блискучий стратег, і вже коли от-от він мав одержати перемогу під Зборовом і під Збаражем, Іслам Гірей, підкуплений ляхами, поставив перед Хмельницьким вимогу про укладення договору з королем. Отже 18 серпня 1649 р. був підписаний Зборівський мир, за яким польське військо мало бути виведене з Київщини, Чернігівщини та Брацлавщини, урядові посади на цих землях дозволялось займати лише козацькій старшині та православній шляхті. Православному митрополитові обіцялось місце в сенаті. Але польській шляхті дозволялось повернутись до своїх володінь, а більшість повсталих селян повернулось у кріпацтво. Так, по всій україні цей невигідний договір викликав широке невдоволення, до того ж не всі пункти цієї угоди були виконані з боку непорядного польського можновладства. Тим часом, вже у 1651 р. починаєтся новий етап козацько-польської війни. 150-ти тисячне військо, на чолі з Яном Казимиром зустрічаєтся з менш могутнім військом Хмельницького під Берестечком 18 червня 1651. Битва тривала два тижні і закінчилась поразкою козаків. Невірні союзники – татари, покинули поле бою у вирішальний момент та ще й викрали головнокомандуючого Хмельницького. Але польське командування все ж пішло на переговори, і 28 вересня 1651 р. був підписаний Білоцерківській мир. Тут вже поляки диктували свої умови. За цим договором козацький реєстр скорочувався до 20 тис., влада гетьмана поширювалась лише на Київське воєводство, гетьману заборонялось самостійно вступати у зовнішні зносини з іноземцями, особливо з татарами. Після цього, польська шляхта мало-помалу починає повертатись до своїх володінь. Намагаючись уникнути неминучого закріпачення тисячі селян й козаків тікали на землі, порубіжні з Росією, де й створили Слобідську Україну (територія Сучасної Харківщини). Хмельницький, у той час, не зважаючи на умови останнього договору, збирає таємну раду в Чигирині, на який вирішено збирати нове військо і відновити воєнні дії. Вже через кілька тижнів Хмельницький нападає на 30-ти тисячну армію Речі Посполитої, що перебувала під Батогом і в травні 1652 р. розгромлює її. Звістка про перемогу швидко рознеслась по Україні, і підняла нову хвилю повстань, так що козацькі війська знову змогли зайняти частину території, що була під їх контролем до поразки під Берестечком. Ці події потягли за собою зміни в соціально-економічній структурі країни: ліквідуєтся фільварково-панщинна система господарства, значна частина землі переходить до рук селян, провідна роль у суспільстві переходить до козацького стану, зростає землеволодіння православних монастирів тощо.Б. Хмельницький звертається до уряду Речі Посполитої з пропозицією про створення незалежної України. Ця пропозиція була відкинута, адже поляки в той час проводили підготовку до нового наступу.У 1653 р. 8-тисячне польське військо переходить у наступ. Уряд Речі Посполитої категорично відмовляється від переговорів. 21 жовтня 1653 розпочинаются воєнні дії біля м. Жванець. Вже вкотре, будучи зрадженими татарами козаки зазнають поразки. Ці події наводять Хмельницького на думку про необхідність пошуку могутньої військово-політичної допомоги ззовні. У 1651 році була формально підписана угода, за якою Оттоманська Порта приймала своїми васалами Військо Запорозьке на чолі з гетьманом, але через внутрішні зміни в самій Оттоманський Порті угода залишилась нездійсненою. І у 1653 р.був скликаний Земський Собор, на якому було вирішено, що “заради православної віри і святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку”. 18 січня 1654 р. Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій ухвалили перехід України під звархність Москви. Підписання Переяславської угоди стало поворотним кроком в історії України, Росії та й всієї Східної Європи. А доля України з того часу, стала невід’ємно пов’зана з долею Росії.21 березня 1654 р. Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили так звані “Березневі статті” (“статті Богдана Хмельницького”), що визначали становище України в складі Російської держави. “Березневі статті” забезпечували економічну, політичну, воєнну самостійність, визнання за нею якнайширших прав.

Різко ускладнюєтся становище одразу після смерті Богдана Хмельницького(6 серпня 1657 р.). Бажання гетьмана передати булаву синові – Юрію Хмельницькому було виконане. Але проголошення гетьманом 16-тирічного хлопця викликало бурхливе невдоволення серед козацької старшини. На старшинський раді виконання гетьманських обов’язків було доручено Івану Виговському. Виговський завжди стояв за незалежність України. Активне втручання Росії в справи гетьманщини, численні порушення Переяславської угоди викликали невдоволення старшини й гетьмана, починаються переговори з польським королем про входження України до Речі Посполитої.16 вересня 1658 був підписаний Гадяцький договір, за яким Річ Посполита перетворювалась на федерацію Польщі, України й Литви, Україна одержувала назву Великого князівства Руського, православна віра урівнювалась в правах з католицькою, на чолі князівства – воєвода київський – Виговський, князівство мало власні: суд, казну, монету, військо тощо. Хоч цей договір і не був реалізований, Москва розцінила його як початок війни. На україну рушила 150-ти тисячна російська армія, яка була розбита польсько-українськими військами при допомозі татар. Однак, незадоволені політикою Виговського, козацькі полковники заколотили повстання проти гетьмана ( Іван Сірко, Іван Безпалий, Іван Богун). Виговський відмовляєтся від влади, тікає до Польщі.

Тим часом старшина обирає на гетьманство Юрія Хмельницького. Москва, з допомогою війська, примусила гетьмана скликати козацьку раду, на якій було переглянуто статті Переяславської угоди, що означало утвердження на Україні російської влади із більш жорсткими умовами і обмеженням суверенітету держави. Недовго перебуваючи під таким тиском, Юрій, вже в 1660 р., виступає на боці Польші, відновлюючи Гадяцький договір. При цьому лівобережні полки під командуванням Я. Сомка залишаются вірними російському цареві, виступають проти Хмельницького. Так Україна розділяєтся на дві частини – Правобережну й Лівобережну. Відчуваючи себе безсилим в подібній ситуації Юрій у 1663 р. складає булаву і постригається в ченці. Тож теріторіальний розкол призводить до виникнення двох гетьманств, початку довгої, спустошливої війни – періоду Руїн. Гетьманом Лівобережної України на так званій “Чорній раді” обирають Івана Брюховецького, що надалі проводив виключно промосковську політику – віддав Україну у повне розпорядження царя, за що зажив собі багатьох привілеїв від російського уряду. В той же час Москва, таємно, без відома України, підписує з Польщею Андрусівський договір про перемир’я на 13 років, за яким сторони відверто поділили між собою українські землі (Лівобережна Україна – Росії, Правобережжя – Польщі). Ця домовленість викликала глибоке обурення українського суспільства, вибухнуло повстання, у червні 1658 Брюховецький був убитий натовпом розгніваних козаків. На Правобережній Україні(1663 – 1665рр.) правив Павло Тетеря, що зажив недоброї слави польського поплічника і в кінці-кінців втік до Польщі, прихопивши з собою гетьманські клейноди й казну. Гетьманом Правобережжя став у 1666 р. один із соратників Богдана Хмельницького – Петро Дорошенко. Цей відразу заходився рятувати Україну від того хаосу і розбрату, в якому вона перебувала на той час, намагаючись продовжити справу Хмельницького в творенні української державності. Дорошенко одразу ж проводить військову реформу: набирає полки найманців-сердюків (молдавани, серби), спираючись на яких,приборкує непокірну старшину і придушує заколоти. Зміцнивши внутрішнє становище, розпочинає боротьбу з Польщею, що просувалась з поперемінним успіхом. Після того, як лівобережні козаки вбивають гетьмана Брюховецького і переходять на сторону Дорошенка, він проголошується гетьманом обох боків Дніпра. Однак цієї єдності надовго зберегти йому не вдалося. На Лівобережжі проти нього виступають російські війська, на Правобережжі насуваються поляки. Тож під час відсутності “гетьмана всієї України”, на Правобережжі запорожці проголошують своїм гетьманом П. Суховія, а невдовзі по тому, поляки – Михайла Ханенка. Вирушаючи проти них у похід, Дорошенко залишив по собі на Правобережжі Михайла Ханенка. Але, коли російськи війська зайняли Лівобережжя, той і собі присягнув на вірність цареві – так Україна знову була розділена на дві частин. Дорошенко в розпачі звертаєтся до турецького султана. В результаті походу на Польщу султана Мехмеда IV у 1672 р., до якого приєднався Дорошенко, турки захопили Поділля, обложили Львів і примусили поляків підписати Бучацький мир, за яким “Україна в давніх кордонах” віддавалась Дорошенку. Але турецькі й татарські війська принесли в Україну ще більше спустошення: населення забирали в полон, церкви перетворювали на мечеті. Поляки ж не виконали умов договору й не вивели свої війська з меж України. Все це й відвернуло народ від Дорошенка. Цього ж року лівобережна старшина скинула Многогрішного і обрала Івана Самойловича. У 1674 р. на Переяславській раді М. Ханенко передає булаву Самойловичу. П. Дорошенко, втративши підтримку козацьких мас, змушений був підкоритись Самойловичу і складає булаву у 1676 році. До Самойловича прибувають депутати десяти правобережних полків і визнають підданство Москви. Українська національна революція зазнала поразки.